Середа, жовтня 09, 2024

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Нагороди

Проф. Л. М. ХАВКІНА: «Спілкування зі студентами надихає»


ВІД РЕДАКЦІЇ. Завідувач кафедри журналістики проф. Л. М. ХАВКІНА була відзначена подякою директора Департаменту науки і освіти Харківської області державної адміністрації. Що стоїть за цією нагородою і які наукові звершення Любов Марківна вже встигла здійснити у свої молоді роки? Для редакції і наших читачів - із перших уст.Поєднувати творчу та викладацьку діяльності з науковою - нелегка справа та й не кожному дається, але це точно не про Любов Марківну. Працювати 24 години на добу, щоб усе встигнути, - таку мету вона ставить щодня. За плечима - близько 120 робіт: наукові статті, монографії, навчально-методичні посібники.

На столі - автореферати випускників аспірантури. Її натхненням є студенти та колектив кафедри - «університетська родина». Любов Марківна почала свою наукову кар’єру дуже рано. 2003 року захистила кандидатську дисертацію зі спеціальності «українська література», а вже у 32-річному віці, змінивши наукове спрямування, стала доктором наук із соціальних комунікацій та досі залишається наймолодшим спеціалістом в Україні із обраної спеціальності.

- Любове Марківно, чи важко було йти до цієї мети?

- Свого часу мене трохи лякав перехід до іншої спеціальності, бо кандидатська дисертація була присвячена українській романтичній поезії початку XIX століття, і це дуже далеко від того, чим я зараз займаюся. З 2003 року почала працювати на кафедрі журналістики, а у 2006 пішла мова про те, щоб я вступала до докторантури Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка. На той момент у мене вже була тема й близько десяти статей, тобто я уявляла, про що хочу писати, але навіть мені самій здавалося, що було ще зарано. Але тим часом наукова галузь розділилася і в межах соціальних комунікацій виділилося багато окремих спеціальностей. Одна із них - «прикладні соціально-комунікаційні технології», за якою я писала й захищалася. Чомусь інші боялися її чіпати, бо, з одного боку, докторська дисертація має бути академічною, теоретичною, а з іншого боку - прикладні технології. Це була нова галузь - незаангажована, неупереджена, з меншою традицією, але більш відкрита до всього нового. Тобто була прекрасна можливість захиститися швидше й цікавіше. Тему докторської я обирала самостійно і план дисертації передавала майбутньому консультанту В. Ф. ІВАНОВУ, який відразу погодився зі мною працювати, чим я завжди пишалася. Тема дисертації: «Український рекламний міф: основні компоненти, шляхи творення та особливості функціонування». Насправді ж роки навчання в докторантурі - це один із найкращих етапів у моєму житті. Мені пощастило з науковим консультантом - Валерієм Феліксовичем, завідувачем кафедри реклами і зв’язків з громадськістю Інституту журналістики. Він є типом сучасного демократичного керівника, який багато чому навчив мене і у плані науковому, і у плані керування кафедрою. Наразі я є членом спеціалізованої вченої ради в Київському університеті, у якій свого часу захищалася.

-  Мабуть, Вам часто доводиться їздити на конференції?

- Останнім часом відвідую конференції рідше, бо майже щомісяця їжджу до Києва як член спецради або ж до Міністерства науки і освіти як член експертної ради, що розглядає дисертації вже на фінальному етапі їх проходження. Тому інколи просто не вистачає часу на такі заходи, але є в мене улюблені місця, куди намагаюся їздити щороку.

- У Вас шалений ритм життя!

- Так, але мені це подобається. І наукова, і викладацька діяльність, і власне професійне спілкування - це найкраще з того, що є в професії, а чергова конференція чи захист дисертантів - це не тільки можливість подивитися місто, а й поспілкуватися з однодумцями.

- Любове Марківно, скільки маєте аспірантів?

- Аспірантки Людмила ТЕОДОРСЬКА та Марія КУЗНЄЦОВА ще навчаються, а викладач нашої кафедри Лариса КОПИЛОВА та журналіст ТРК «Україна» Валерія ШАПОРЕНКО - вже за крок до випуску. Ольга ПОДПРУЖНІКОВА захистилася ще 2013 року і зараз викладає на кафедрі. Також є пошукачі. У кожного з них свій напрямок роботи - рекламна діяльність, науково-популярна журналістика чи ділова преса, але абсолютно різні теми, в які ми маємо заглиблюватись разом. Взагалі спілкування з аспірантами, їх погляд на науку та досліджувані проблеми завжди надихає мене на щось нове…

-  Ви - завідувач кафедри журналістики, чи легко справлятися з «акулами пера»?

- Наша кафедра - поєднання академічного й творчого в одному колективі. Відповідно, це така вибухова суміш, з якою працювати непросто, але дуже цікаво. У нас є практики та науковці різних поколінь і всі вони - професіонали своєї справи. Як на мене, це один із найцікавіших колективів, який я бачила і в якому я рада працювати. Головне - робити все зі щирим інтересом та обов’язково враховувати інтереси кожного.

- Якими нагородами пишаєтесь?

- Найприємніша для мене нагорода була у 2012 році, коли я стала стипендіатом стипендії Верховної Ради для найталановитіших молодих учених. Щоб її отримати, потрібно було бути доктором наук до 35 років. Також я була нагороджена у 2013 р. «Подякою за вагомий особистий внесок у розвиток науки і освіти, підготовку висококваліфікованих спеціалістів та з нагоди 210-річчя від дня заснування Національної академії педагогічних наук України». До важливих перемог кафедри відношу те, що за останні 5 років кафедра вже вдруге виграла конкурс наукових проектів із бюджетним фінансуванням. А поза нагородами – приємно, що за час мого завідування кафедрою всі аспіранти успішно і вчасно закінчували навчання. Рік за роком радують випускники, які йдуть до журналістики вже із сучасним баченням процесу. Дехто стає співробітником кафедри, але більшість працює у практичній журналістиці. Любо бачити своїх студентів та аспірантів на центральних телеканалах та шпальтах провідних видань. І якщо дехто з них, будучи вже успішними журналістами, приходять до нас займатися науковою діяльністю або ж прагнуть виступити перед студентською аудиторією, отже, ми працюємо недаремно.

-  Які плани маєте на майбутнє, до чого прагнете?

- Поки що я про це не замислююся, бо сьогоднішній етап для мене є найцікавішим. Але я прагну максимально гармонізувати роботу кафедри: змінити і навчальний процес, і внутрішнє життя колективу. Декілька років тому ми почали працювати з науково-практичними проектами. Один із них - соціальна журналістика. Це дає можливість вдосконалювати журналістський простір через науку. Так, наприклад, ми займалися великим Міністерським проектом, що пов'язаний із соціокомунікативними перспективами, проблемами, методикою вдосконалення за допомогою ЗМІ соціальної адаптації людей із особливими потребами, рівня ситуації інтегрованої освіти. Також у нас є два внутрішні університетські проекти, що стосуються модернізації програмного забезпечення університету: ми продовжуємо працювати у цьому напрямку - розробляємо конкретні бази даних, обробляємо результати моніторингу тощо. А якраз нещодавно кафедра виграла перший, проведений МОН України конкурс молодіжних наукових проектів. Тож з 1 вересня розпочалася нова цікава робота в межах теми «Дослідження та розробка засад стабілізуючої ролі ЗМІ у кризових ситуаціях як чинника інформаційної безпеки держави». В університеті, на відміну від багатьох інших типів ВНЗ, величезні перспективи для будь-якої діяльності, для реалізації цікавих планів і здійснення пошуків. І я щаслива тут працювати!

А. ОРЛОВА.