З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).
ВІД РЕДАКЦІЇ. Людмилі Миколаївні НЄМЕЦЬ, завідувачу кафедри соціально-економічної географії присвоєно звання «Заслуженого професора Харківського національного університету»! Ми раді привітати прекрасну університетську жінку із досягненням, жінку першого доктора географічних наук в історії Каразінського!
– Людмило Миколаївно! Розкажіть про Ваше коріння, про батьків, які заклали основи Вашого успішного життя.
– Батьки прищепили мені найважливіші в житті риси: працьовитість, порядність, любов та піклування про людей. Мій тато, учасник Великої Вітчизняної війни, давав настанову: «спочатку спитай, чи людина їла, а потім про справу». Мама – фельдшер за фахом, працювала дуже довго, допомагала людям.
– Коли б Ви не стали викладачем, то яку б професію обрали?
– Для мене немає важливішої професії, ніж викладач. Задача педагогів вищих навчальних закладів – дати не лише сучасні знання, а й головне – навчити ними користуватись. Також необхідно сформувати важливі людські цінності, цінності класичного університету, своєї Батьківщини, духовні й людські якості, зокрема любов до навколишнього світу, патріотизм, вміння жити у відкритому суспільстві.
– Вас знають як людину відкриту до спілкування зі студентами. Поділіться, як проводите час зі своїми вихованцями?
Студентоцентризм – головне в діяльності. На жаль, дуже мало для цього часу, думаємо на кафедрі як оптимізувати цю роботу, адже молоді зараз дуже важко, тому потрібно зробити максимум, щоб підготувати їх до реалій жорсткої конкуренції в сучасному світі.
– А що б порадили Ви сучасній молоді?
– Не гайте час на другорядні питання, максимально чітко організовуйте свій час, щоб поєднати опанування необхідними навичками, вивчення іноземної мови, заняття спортом та розширення кругозору, спілкування із рідними та друзями.
– Як Ви оцінюєте присвоєння Вам високого звання Заслуженого професора Харківського університету. Як почуваєтесь із новим званням?
– Дуже невпевнено, адже це накладає безліч обов’язків, щоб відповідати рівню Каразінського університету. Часто думаю, що мало ще зроблено для іміджу нашого Університету. Потрібно інтенсивніше працювати, підвищувати результативність діяльності кафедри, бо в першу чергу це ж її заслуга.
– Які непідкорені вершини залишилися?
– Головне встигнути реалізувати хоча б частину планів. Міжнародне співробітництво, підвищення фахової підготовки студентів, пошук цікавих наукових тем і робота з аспірантами та докторантами, формування духовності молоді – дуже багато важливих завдань, академічний дух університету, вікові його традиції допомагають та зобов’язують.
– У травні у Вас ювілей. Як плануєте відзначити день народження?
– Для жінки будь-якого віку - це не дуже радісна подія. Радує, що ще є можливість зробити корисні справи для університету та кафедри. Пригнічує обмаль часу для реалізації усього задуманого, низку планів доведеться реалізовувати моїм вихованцям.
– Поділіться, будь ласка, Вашою мудрістю: як пережити тяжкі ситуації у житті?
– Навчитися мобілізовувати свої сили, концентруватися на головному, виділяти пріоритети. Обов’язково вірити, що за сірими смугами будуть білі, а після грозової негоди завжди з’являється сонце… Звичайно, опорою має бути сім’я, і все для цього потрібно зробити. В цьому відношенні я щаслива, бо маю дві сім’ї: дім і роботу, тут мої близькі та найдорожчі люди з їх проблемами, перемогами, планами. Неймовірно хочу поїхати в Канаду, бо вже більше семи років не бачила свою доньку і онучку, які живуть у Ванкувері і через складні обставини не можуть приїхати.
– Проблеми, які турбують?
– Як зробити і що, аби молодь, студенти не мріяли виїхати з країни, а будували особисте достойне життя на Батьківщині. Як допомогти співробітникам, які сьогодні фактично є переселенцями (а їх у нас аж четверо). Мрію, щоб мій син, якому виповнилось 30 років, створив справжню сім’ю і мав упевненість у майбутньому України, бо не хоче емігрувати. І багато-багато інших наукових, педагогічних, людських проблем. Моїм вихованцям (студентам, аспірантам, викладачам) значно складніше, ніж було нашому поколінню в їхньому віці. Сьогодні страшенна нестабільність у всьому, тому потрібна максимальна мобілізація сил, щоб вижити та бути щасливими, зробити максимум для розвитку і процвітання Альма-матер та України.
Жанна АДАМЕНКО.