З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).
ВІД РЕДАКЦІЇ. Ми вже подорожували із доцентом кафедри журналістики Тамілою Олексіївною БОНДАРЕНКО по Пакистану. Тепер вона повернулася із Індії. Таміла Олексіївна обожнює країни Азії. І кожного літа свою відпустку проводить там. Такою стала і десята, ювілейна, подорож в Азію.
Я довго обирала країну для своєї ювілейної, десятої, подорожі Азією. Побувавши в 13 азіатських країнах, я вирішила продовжити вивчення цього регіону в Індії. У моєму туристичному списку вона увійшла в топ 5 країн для обов'язкового відвідування (поряд з Індонезією, Лаосом, Сінгапуром і М’янмою). І я придумала свій тур «Різнокольорова Індія».
Три дні в Делі, куди я прилетіла з Києва, стали для мене випробуванням на міцність нервів і стійкість до вуличного хаосу. Серед сотень міст, які я відвідала в Азії до цього часу, індійська столиця вразила мене нескінченним шумовим потоком, у якому змішалися люди, тварини, рикші, автобуси й інший місцевий транспорт. За рівнем шуму це величезне місто-мурашник із населенням близько 20 млн осіб для мене незрівнянне із жодною іншою азіатською столицею. Відтак абсолютно несподівано, коли серед такої метушні й хаосу раптом потрапляєш у затишний храм Лотоса, що до цього я бачила багато разів у підручниках зі всесвітньої історії, чи в археологічний комплекс Кутб-Мінара, де розташована знаменита залізна колонна, що не ржавіє вже понад 1600 років. Загалом Делі не може залишити байдужим жодного мандрівника.
Далі я попрямувала в Амрітсар - місто відважних сикхів (тих, що навчаються в нашому Каразінському і носять красиві тюрбани) та відомого на весь світ золотого храму, куди приїжджають паломники з усього світу. Із Амрітсару я виїжджала на індо-пакистанський кордон - подивитися на незабутню патріотичну церемонію закриття воріт, що проходить щодень о 17.00, та посумувати за тим, що в 50 км в Лахорі живуть мої друзі, яких я не можу відвідати. Після Амрітсара на мене чекав різнокольоровий раджастанський тур: рожеве місто Джайпур, золотий Джайсалмер, блакитний Джодхпур та білий Удайпур. Ці характеристики придумала не я - міста названі так за кольором споруд у центральній частині. Вперше в цій подорожі я побачила пустелю Тар. Частина її знаходиться в Індії, а частина - в Пакистані. Я зустріла захід на дюнах, один із найнезабутніших та красивих у моєму житті. Каталась на верблюді. Вперше в житті я побачила форт. Я вперше побачила храм мавп у горах. Вперше в житті я побачила махараджу. …Вперше в житті я побувала і у Венеції. В індійській Венеції – місті Удайпурі, відомому палацами на воді та одному із найромантичніших міст. Загалом Індія — країна контрастів, де злидні поруч із розкішшю, величезні палаци та форти — з нетрями, а міста змінюються мовчазними пустелями... Золоте місто Джайсалмер, збудоване посередині пустелі, є найкращим зразком того, як можна жити й виживати навіть там, де природа не обдарувала тебе комфортом... Звичайно, я також не могла оминути сафарі.
І нарешті Гоа. Ціни на авіапереліт визначили мій вибір. Гоа - одне з найпрекрасніших місць для пляжного відпочинку. П’ять днів у сільській хатинці на березі океану в штаті Гоа завершили мої індійські мандри. Прогулянки узбережжям, зустріч сходу й заходу сонця та купання в океані стали чудовим підсумком напруженої екскурсійної програми. Засинаючи під шелестіння пальм і шум прибою, я згадувала слова арабського мандрівника Ібн Баттути: «Подорожі позбавляють тебе дару мови, а потім перетворюють на найкращого оповідача». Люблю Азію.