П'ятниця, червня 14, 2024

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Пам'ять

Вклонімося Великим тим рокам!

ВІД РЕДАКЦІЇ. «Бути командиром на війні найтяжче» –  стверджував при кожній нашій зустрічі ветеран Великої Вітчизняної війни, полковник запасу, один із останніх фронтовиків Другої світової війни, світла університетська людина Василь Дмитрович ЧЕРНЦОВ.  30 жовтня 2019 р. Василя Дмитровича не стало… А народився і виріс  наш Василько в селі Нестеровське Няндомського району Архангельської області. Коли розпочалася війна, він був 16-річним юнаком. Таким чином, в Університеті серед живих залишилося  всього сім фронтовиків. Учасників бойових дій найстрашнішої в історії людства ВІЙНИ. Всі живі з 1920 по 1927 рр. народження…  Так смерть і початок «життя»  Василя Дмитровича  у ключі журавлів у Вічності Расула Гамзатова стала інформаційним приводом для відкриття на шпальтах «Харківського університету» нової рубрики. Оскільки НАСТУПАЄ рік 75-річчя Великої Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками. Над нацизмом.

Коли б не Велика Вітчизняна війна, Василь Дмитрович ЧЕРНЦОВ, ніколи б не став  військовим. На фронт він потрапив не одразу. Тривав 1942 рік, і була  необхідність особливо в командних кадрах. Тому юнака і багатьох його ровесників направили навчатися до Велико-Устюгського піхотного училища. Одинадцять місяців вони вчилися воєнній справі, стріляли з різних видів зброї, отримували навики командування… Так Василь і став військовим.

1943 рік…  Василь Дмитрович –  вісімнадцятирічний молодший лейтенанту  діючої армії 1-го Прибалтійського (Калінінський фронт), 16 гвардійської стрілецької дивізії, 46-го гвардійського стрілецького полку.

– «Бути командиром на війні найтяжче, – згадував Василь Дмитрович, – від твоїх рішень і дій залежить не тільки твоє життя, а й життя твоїх солдат. Ми всі були «необстріляні», але дали клятву боротися з ворогом по-гвардійському»! Увесь 1943 рік молодший лейтенант Чернцов провів у боях так званого «місцевого значення», головним завданням яких було не дати противнику пройти далі (Вітебська область, Білорусія). Двічі поранений: у праве плече і в ліву руку, три місяці в госпіталі. Далі – участь в операції «Багратіон» (звільнення Білорусії і Литви). За 14 діб вони з боями пройшли Білорусію і Литву, звільняючи місто за містом, форсування Неману. Третє поранення в груди і в праву руку…. Один осколок у великому пальці правої руки Василь  Дмитрович  поніс із собою у вічність.


Бойовий шлях Василя Дмитровича закінчився 9 травня на Балтиці в м. Піллау –  Балтійськ.  На  сторінках загальноуніверситетської газети  зберігаються спогади ветерана:

– Василю Дмитровичу, що в пам’яті назавжди?

–  Перший бій в районі села Зароново Вітебської області. У голові одна думка – виконати наказ. Сподівання вижити… І далі у багатьох боях і атаках… А Мужність – це спроможність  подолати свій страх. Кожна людина, безумовно,  боїться, але  мати силу подолати цей страх…. Має лише людина  МУЖНЯ!

З 1963 р. Василь Дмитрович працював в університеті, викладач на військовій кафедрі. За хоробрість і мужність, проявлені у роки Великої Вітчизняної війни, груди фронтовика прикрашали три ордени Вітчизняної війни 1 ступеня, орден Вітчизняної війни 2 ступеня, орден Червоної Зірки, орден Богдана Хмельницького…

О. НОВИКОВА.