З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).
ВІД РЕДАКЦІЇ. ««Мені пощастило в житті!» - говорить Михайло Захарович БЕРДУТА, учень Віктора Івановича: адже в його житті була така глиба-особистість як Віктор Іванович Астахов.
Михайло Захарович: «Спогади про Віктора Івановича Астахова у мене збереглися зі студентських часів, коли у 1965 році мені пощастило слухати його лекції з історіографії. Лекції відрізнялися своєю глибиною, науковістю і логікою, методичною досконалістю, ораторським мистецтвом, а часто і добродушним гумором. Якість і чіткість викладання матеріалу були вражаючими, як магнітом притягували нас, студентів, до слова свого Учителя. До аудиторії Віктор Іванович завжди заходив з неповторною та властивою лише йому усмішкою. Він досконало знав свій предмет, був закоханий в історіографію, що безумовно, вплинуло і на мій вибір наукового напрямку. Після закінчення історичного факультету, деякий час я працював на кафедрі, яку заснував у 1964 році та очолив Віктор Іванович і саме він визначив мені тему наукової роботи: «Брестський мир в радянській історіографії».
Вже на кафедрі я ближче познайомився з Віктором Івановичем як людиною, керівником, викладачем. Це була високоінтелігентна, чуйна до всіх людина. Він випромінював доброту, прагнення завжди прийти на допомогу. Перебуваючи на посаді першого проректора з навчальної роботи університету і завідувача кафедри історіографії історичного факультету ХДУ, Віктор Іванович віддавав усі свої сили, розум і уміння університету, він був дивовижно працездатною людиною.
Безперечно Віктор Іванович - провідна постать Харківського університету, всього університетського життя. Він знав університет досконало, до дрібниць, любив і примножував його славу. Незважаючи на зайнятість, завжди мав час і можливість спілкуватися зі студентами, викладачами, співробітниками університету. До нього йшли за порадою, допомогою всі, у кого виникали проблеми, адже добре розумівся на людській психології і цінував таку довіру до себе. Він був усім потрібним, постійно знаходився у центрі подій. І ще, Віктор Іванович дуже цінував час. Запам’яталась атмосфера доброзичливості та водночас вимогливості, взаємоповаги і демократизму, що панувала на кафедрі.
Ненавидів порожню балаканину. Засідання кафедри, на якому розглядалось 4-5 питань, він проводив за 40 хвилин, чітко визначивши проблеми і шляхи їх вирішення. Віктор Іванович належав до того типу керівників, які намагалися самотужки розібратися у всьому, вникнути у найдрібніші деталі проблеми. Спілкування з Віктором Івановичем – людиною надзвичайно порядною, мудрою, чуйною, відповідальною, прекрасним організатором назавжди залишилося незабутньою подією в моєму житті. Його непересічна постать відіграла важливу роль у формуванні моєї свідомості як особистості, викладача та науковця.
Віктор Іванович був загальним улюбленцем університету, вірили, що під його керівництвом працюватимемо ще довго-довго… І тому його передчасна смерть у розквіті сил приголомшила усіх. Адже щойно відзначили його п’ятдесятиріччя, а за місяць, у червні 1972 року, він пішов із життя…
Школа В.І. Астахова живе в його учнях і послідовниках. Приємно відзначити, що його кафедра, ним створена і виплекана, (сьогодні це кафедра історіографії, джерелознавства та археології), на чолі із його наступними керівниками (на посаді завідувача – професори І.Л.Шерман, Ю.Й.Журавський, В.К.Міхеєв, С.І.Посохов) зберегли астахівський дух та кращі традиції університету.